Ти тільки не здавайся. Соціальний проект.

Я багато думала, як описати події того року і моє знайомство з цими людьми, і думала настільки довго, що застрягла десь посередині тексту, не маючи сил зрушити з місця. Хотілося розповісти так багато, не пропустити жодної деталі складного шляху людей, знайомство з якими розпочалося з випадковості. І тому, що мені здалося неможливим розповісти абсолютно все, я залишила у тексті лише уривки з мого щоденника, який я вела в ті дні.

           Все розпочалось з одного повідомлення у фейсбуці:

 «Доброї ночі. Побачила Ваше повідомлення про пошук моделі для творчої фотозйомки. Може, я зможу Вас зацікавити? Мене звуть Кононець Оксана. Я «особлива» модель. 4 роки тому внаслідок нещасного випадку я потрапила до інвалідного візка. Проте не зламалась, а знайшла в собі сили йти далі. Наразі я будую свою кар’єру фотомоделі. Якщо я зможу Вас зацікавити – буду рада співпраці».

Справа в тому, що тоді я дійсно шукала нові обличчя і час від часу отримувала повідомлення, але Оксанине було особливим, я відчула в цій тендітній дівчині силу, прагнення рухатись вперед і вирішила, що обов’язково приїду з нею познайомитися.

Оксана Кононець, 25 років, перелом шийних хребців внаслідок падіння з п’ятого поверху.

Спекотно, сонячний день. Київ, літо, спальний район. Шукаю потрібну дев’ятиповерхівку. Навколо майже однакові будинки. І ось знайшла. Перший поверх. Мене зустрічає мати Оксани, проводить до кімнати. Худенька і така тендітна дівчина в інвалідному візку зовсім не тримає спину, але дещо відновлена рухова активність рук. Позаду – операції, складний реабілітаційний період. Неймовірна сила в очах, чистота і світло.

Я сиджу навпроти, ми говоримо, і в мені змішуються почуття. Немов одночасно я думаю про те, наскільки вона тендітна і вразлива, але її плани мені говорять про інше -  про силу. П’ємо чай на сонячній кухні, і Оксана розповідає про заняття моделінгом, зйомки і про власні фотопроекти. Говоримо про те, про інше - про все, як давні знайомі.

***

В ті дні, я переживала непростий період у своєму житті. Не дивлячись на нову роботу, першу виставку, все, до чого так довго йшла, я немов усе більше занурювалась кудись на дно. Ми домовились із Оксаною про зйомку, яле я ж її і перенесла, бо не змогла справитись зі своїм внутрішнім станом. Пам’ятаю, Оксана тоді сказала, що нічого страшного, що все буде добре, я впораюся, і ми організуємо зйомку, коли я буду почуватися краще – вона зачекає. Мабуть, у цей момент щось перемкнулось у мені: дівчина з інвалідністю, якій набагато важче, підтримує мене. І я вирішила, що я обов’язково розповім про неї та про інших людей, які не зламалися і продовжують рухатись уперед.

Андрій Чайка, 30 років, перелом шийних хребців унаслідок невдалого стрибка у воду у віці 15 років.

Метро, ранок, мороз. Дещо хвилююся, не знаю, що питати і як себе поводити. 11 поверх і 4 квартири без номерів. Дзвоню у першу, прислуховуюсь – нічого. Роздивляюсь навколо і помічаю, що поряд із наступними дверима дзвінок знаходиться незвично низько. Дзвоню. Відкриває двері хлопець, вітаємося, я знімаю куртку і взуття. Андрій проводить мене до своєї кімнати. Ліжко, шафа, стіл і канапа. У кутку біля вікна тренажер і гантелі. Комп’ютер на столі. Андрій працює програмістом. «Головне – бажання, – каже хлопець, – усього можна навчитися, особливо у наш час, коли є інтернет». Його мама пригощає нас чаєм. Говоримо про різне: про складнощі, радості, про звичайні речі, про мрії та цілі. Щодення реабілітація, тренування і бажання відновитися допомогли Андрієві піднятися і відновити рухову активність рук, стати більш самостійним, повірити у свої сили. Зараз він займається плаванням і регулярно відвідує тренажерну залу, до якої дістається самостійно на візку за декілька кілометрів. І ось мені час іти додому, а в середині  – таке приємне відчуття від зустрічі, і я навіть не знаю, як його описати.

Еліна Околіт, 22 роки, парапарез нижніх кінцівок внаслідок ускладнень після нейроінфекції, перенесеної у дитячому віці.

Її звуть Еліна. Вона каже, що вдячна долі за те, що з нею трапилося, і спочатку в це важко повірити. Допоки не побачиш її сповнені щастям очі. Допомагати іншим, зробити світ кращим і добрішим, дарувати тепло й усмішки, створити родину і виховувати власних діточок – про це мріє ця світла людина.

Ми зустрілись у кафе на Січових стрільців. Еля замовила свій улюблений обліпиховий чай, а промені сонця, що лилися крізь великі вікна, вигравали тим часом на її обличчі. Еля пересіла до зручного крісла і почала розповідати про своїх улюблених собак, яких у неї аж три, про фотографію і навчання, відвідання Львова, і я геть забула, що Еля не може ходити. Усмішка сяяла на її обличчі, і я подумки вже була десь в одній зі львівських кав’ярень, і разом із тим міцнішало відчуття, що я щось у житті таки роблю не так. Що не вмію так усміхатися, так радіти простим речам. Я зрозуміла, що хочу навитись цього в Елі, хочу вміти бачити світ, як бачить вона.

Віктор Барбинягра, 30 років, дитячий церебральний параліч, порушення в опорно-руховій, зоровій та слуховій системах.

У всіх із нас бувають невдалі дні. В один із таких днів, подумки занурившись у свої проблеми, я їхала на зустріч із Вітею. Ми вже були знайомі у мережі, але ніколи не бачились у житті. Було сонячно і тепло. Травень. Я під’їхала, подзвонила Віті, і він сказав, що незабаром спуститься до площі. Я відчувала це усім знайоме легке хвилювання перед першою зустріччю. Не дивлячись на те, що я завжди намагаюся не зважати на фізичні особливості людей з інвалідністю, я не змогла не помітити, як Віті важко ходити. У нього довга історія, яка розпочалась із його передчасного народження на світ. Ці три великі літери – ДЦП – вмістили багато проблем, що охопили опорно-руховий апарат, зір та слух. Як каже Вітя, в житті бувало по-різному, але зараз він щаслива людина, і ось повірте, я з абсолютною впевненістю сказала б те саме. Важко повірити, поки не побачиш. Ми говорили в парку на лавочці, і Вітя розповідав про своє дитинство, школу та навчання у колежді, роботу, заняття веслуванням і перемоги у змаганнях із плавання. А ще про своє захоплення – скелелазіння. А потім ми вирішили поїхати на скеледром. Ось так раптом, через півміста.

***

З моменту першої зустрічі і знайомства з цими людьми минуло півтора року, ми ще не раз зустрічались, стали друзями і продовжуємо спілкуватись. Кожний із нас робить свої маленькі кроки вперед. І тепер я впевнена: коли життя підкидає нам випробування, що ми не маємо права здаватися, навіть у найскладніший момент.